Хочу продовжити свої роздуми на гріхом. Чому ж саме грішники, митарі та перелюбники повірили Ісусові, а перед цим Йоану Хрестителю, а фарисеї та “праведники”, книжники відкинули як Першого, так і другого?
Бо часто за гріхом скривається невдоволення цим світом, його несправедливістю та законами, які в ньому панують. Гріх є таким чином виразом незгоди. Чого чоловік починає пити, а жінка курити? Бо їх не влаштовує їхнє життя! Хворі діти, несправедливість на роботі. І вони виражають свою незгоду таким неправильним чином.
А фарисеї та книжники цю порожнечу свого життя заповнити моральними приписами, зовнішніми речами і цим закрили в собі, заглушили цей потяг справедливості, жагу до Бога. Вони настільки звиклися, зжилися з цією неправедністю в світі, що усунули її з себе зовнішніми речами. Це саме і тепер відбувається в Церкві. Я — праведний, адже ходжу раз на тиждень до церкви, періодично каюся, даю милостиню з якихось дрібних речей, молюся. Так, я не змінюю докорінно свого життя, бо десь там всередині, в глибині я знаю, що це нічого не дасть. Пройшли ті періоди, коли я насправді прагнув, відкрився своїм бажання і — що? Це нічого не дало! Я пробував, а результатів нуль.
В час “першого навернення”, коли я повірив, я сподівався, що все буде добре. Я перестану грішити, не буду більше чинити зло, але так не сталося. Благодать не діє. Або може навпаки ще гірше. Я не вірив у Бога, у Його благодать. Я поклався у першому пориві на почуття, гарну атмосферу в храмі, у спільноті, на свою добру волю, - а це нічого не дало. Через якійсь час “благодать” пішла і я знову залишився зі своїм брудом.
Так для чого постійно жити у ньому?! Для чого постійно розвивати у собі серце і жалітися через те, що не можна змінити? Така логіка фарисея. Але відступити назад вже не можливо. Я став віруючим. Я отримав “дар”. То принаймні збережу його зовнішньо. Вдягну кращу сутану, зроблю приємне обличчя. Я буду тим, ким Він мене хоче бачити. Ким звикли мене бачити мої близькі. Я не можу відступити вже з огляду на них. Що вони скажуть, що Стасік почне пити і курити? Чи не буде це зрадою мого покликання?
А гріх і незадоволення ведуть все нових і нових падінь. Я вже не можу зупинитися і мені важко стає грати цю роль. Маску не так просто носити. Вона роздирає обличчя, шматує особистість і душу. Я просто не витримую.
Якій же вихід? Хочеться крикнути як у свій час Апостол Павло, але подяка Богові, Якій звільнив мене від цієї смерті? Від якої смерті? Що саме приніс мені Христос? Та саме перше Ісус приніс мені правду про себе самого, про те, що Євангеліє є для грішників, що Він не відкине мене, коли я грішу. Що я можу знову і знову приступати до Джерела Його прощення і благодаті. Аби не згас в мені цей потяг справедливості. Аби не зникло це почуття гріха. Аби я міг постійно мати потребу у покаянні. Аби не легковажив Таїнством Сповіді. І не відкинув Церкви. Аби відчував свою слабкість і покладався на Нього. Аби не корчив з себе праведника. Не видумував нових правил, щоб не бачити свого гріха. Аби був вірний хоч у цьому найменшому.
Ось мені здається, що є самим головним у християнстві. Не те, що я став праведником, бо Христос за мене помер і заповів мені Царство. А що Він мені відкрив дорогу до покаяння. Процес метаної не завершився з моїм першим кроком до Церкви, він лише почався. Тому мої головні молитви “Господи, помилуй!”, а не подяка за себе самого і свою праведників. І прославляю я Бога, Якій терпить мене такого, немічного і слабкого, а не себе самого, якій приносить Йому славу своїми добрими вчинками.
Нам залишено покаяння. Це єдине, що мене цікавить. Я хочу бути з Тобою, Христе. А те, що мої гріхи мене не пускають, то я з усіх своїх сил намагаюся прагнути до Тебе і боротися. Не відкинь мене, коли прийде Твоє Царство. Нехай Воно щодня приходить у моїй боротьбі, у Твоїм благодаті, яка дозволяє мені уникати гріхів і вставати після падінь. Нехай Воно буде у моїй вірі, що незважаючи ні на що, на мої гріхи і падіння, Ти все одно мене любив і коли я буду з Тобою, очищенний від гріха та всякої зарази.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Свидетельство : Покрытые Его благодатью? - Наталия Минаева Да благословит вас Бог!
А это из проповеди К.Кульман
Вам не помогут ни Бог, ни люди, если вы уйдете в себя и будете думать только о себе. Ни лекарства, ни мои советы, ни проповеди, ни ваши знания не смогут вам помочь, пока вы сами не предпримете определенные действия. Пока вы остаетесь в своем замкнутом мирке, вам не помогут ни люди, ни Бог. Поэтому, чтобы вам не пропасть окончательно, выйдите из заточения, в которое сами себя поместили. Выберитесь из темницы собственного эгоизма, иначе никогда не увидите победы.
Я поняла, что легкие победы — это дешевые победы. Лишь за трудную победу стоит сражаться. И порой это сражение становится жаркой и жестокой схваткой. Зато именно такая победа будет иметь наибольшую ценность. Я знаю об этом из личного опыта. В пути мои ноги спотыкались о камни, и это закаляло меня. Трудности и испытания, которые одолевали меня, когда я чувствовала себя полностью раздавленной и захлестнутой бушующими волнами проблем, были моей Гефсиманией, благодаря которой во мне формировался мужественный характер и доверие Богу. А за победу, достающуюся дешево, не стоит и сражаться. В самый трудный час, в самом глубоком подземелье Господь может и хочет даровать благодать и победу.
Давайте немного поразмышляем вместе. Знаете ли вы, что Мильтон написал «Потерянный рай», когда был слеп? Он не позволил недугу украсть у него победу. Другой человек, сломав ногу, был прикован к постели. Однажды, лежа в кровати и рассматривая обои, он решил попробовать себя в качестве художника и впоследствии очень в этом преуспел. Он тоже обрел благодать в свой самый трудный час. Эти два человека могли потерпеть неудачу, проходя через трудности, но все же одержали победу.
Один поэт на первом же своем выступлении был осмеян публикой. Этот провал был особенно мучителен для него. Но вместо того, чтобы сдаться, он отправился домой и написал величайшую поэму о том, как принять вызов и жить, побеждая. Эта поэма привлекла внимание другого человека, лежащего в больнице. Он потерял обе ноги и обе руки. Он был настолько взволнован, что впоследствии стал известным оратором. Все эти люди нашли благодать даже в тесном подземелье обстоятельств.
Как-то я услышала о женщине-враче, ноги которой в детстве были парализованы в результате серьезной болезни. Когда она подала заявление о зачислении в один из американских медицинских университетов, ей отказали, сказав, что в таком состоянии она никогда не сможет заниматься медициной. Опустила ли она руки? Нет! У нее были все причины это сделать — сломаться и разочароваться в жизни. Но она поехала в Китай и получила медицинскую степень там. Более того, она была признана лучшей студенткой курса. Не остановившись на достигнутом, она вернулась в университет, где ей ранее отказали в зачислении, и сдала там государственный экзамен. Сейчас она является практикующим врачом в одном из медицинских учреждений для детей-инвалидов и работает, сидя в своем кресле-каталке.
Чудо начинается изнутри, а не снаружи. Легкие победы— дешевые победы. Бороться стоит лишь за те, которые достаются с большим трудом. Тропа из розы лепестков—удел трусливых слабаков, отважных дух всегда силен, чтоб одолеть тернистый склон.
